Травень
16 травня 2024 року
День вишиванки
Щороку напередодні Дня вишиванки спостерігається ажіотаж з вибором українських національних костюмів. Проте, купуючи сорочки, ми навіть не здогадуємося, що у них мало українського. Науковці стверджують, що вишивка хрестиком стала популярною в українській традиції дуже пізно – наприкінці XIX ст., а сучасні інтерпретації можуть бути дуже безглуздими.
Щоб з’ясувати, які вишиванки творили наші прабабусі і як вони відрізняються за регіонами, ZAXID.NET поспілкувався з Тетяною Куцир, кандидаткою мистецтвознавства, науковою співробітницею відділу народного мистецтва Інституту народознавства НАН України.
Найбільш давнім оберегом був ромб
Авторка однієї з перших книжок про вишиванки Олена Пчілка у своїй книжці про орнаменти писала, що послідовність оздоби на частинах сорочки складалася історично. Найдавнішою була вишита уставка (верхня прямокутна конструктивна частина сорочки), далі вона поширилась на пазуху (виріз на грудях). Ні в поляків, ні в росіян уставкової сорочки не було, а в нас вона є в різних варіаціях. Заповнення рукава і всього простору сорочки не склалося водночас. Була багатокомпонентність орнаменту і крою.
Етнографи почали збирати і зберігати сорочки з другої половини XIX ст. А оскільки тканини і нитки довго не зберігаються, то дуже давні зразки важко відшукати, а отже і визначати, якими вони були. Вік вишивки можна визначити за нитками: давніші вишивали невибіленим льоном чи підфарбованими сажею.
Схеми, за якими вишивають зараз, і ті давні вишивки, що збереглися до нашого часу, – це переважно кінець XIX-початок XX ст. Тоді вже в Російській імперії були популярні схемки фірми «Брокар», і, відповідно, було багато запозичення і певною мірою уніфікованість вишиванок. Кольори і тканина вже були куплені і привезені. Тобто вичленити якийсь взір і сказати, що він притаманний лише тому чи іншому регіону, досить проблематично.
Найдавніші взори українських вишиванок – геометричні. Найбільш характерним для вишивок всіх регіонів України був ромб у різних комбінаціях.
«Якщо ми беремо старовинний український взір, то обов’язково знайдемо там ромб. Він може бути з квадратом, поділений, всередину вписана зірка. Бувало таке, що на сорочці чи запасці в ряд кожен ромб був інший. Жінки так відчули, експериментували. Давні сорочки не вишивалися за зразком», – пояснює Тетяна Куцир.
Ромб – один із найдавніших і оберегових взорів. Вишивка Закарпаття (фото Тетяни Куцир)
Рослинні візерунки теж давні. Були запозичення з Візантії, з Європи, звідки завозили багато тканин, тому ця традиція також присутня. Візантійські впливи – складні рослинні візерунки, мотиви граната, воно було присутнє у вишивці князівського періоду, що збереглася на залишках церковного шитва. Козацьке бароко увібрало багато всього, але зі збереженням стилістики загальноєвропейського. Мережки були поширені в добу Відродження. В Італії вони називалися antic, античний шов, в нас – змережування, воно теж дуже прижилося для з’єднання конструктивних деталей. Загальноєвропейські тенденції, які потрапляти на цей сільський ґрунт, адаптовувалися, щось залишалося, а щось йшло в небуття. А вже з кінця XIX ст. масово були поширені брокарівські візерунки, також квіткові.
Серед кольорів найдавніший білий. У кожному етнографічному регіоні знайдемо щось біле вишите. Червоний – теж давній, він вважався захисним, оберегом. Чорний насправді був синім, тому що фарбували дубовою корою, вона не давала чорного кольору, то був темно-синій, який потім вимивався. Згодом, коли з’явилися промислові нитки, вишивали і шовками, і золотом, і сухозліткою. Могли бути делікатні вкраплення бісеру, але не суцільно зашито, як тепер роблять, коли воно виглядає як лати.
Сорочки для чоловіків і жінок прикрашалися у різних місцях. Чоловічі мали зубчасті взори на пазухах і манжетах. Вони були більш стримані в оздобленні. Жіночі сорочки були багатші і в них збереглися більш давні символи.
Взагалі розмаїття вишивок в різних регіонах визначали довколишній ландшафт, впливи і запозичення, спосіб господарювання і контакт між територіями. Але найбільше вигляд вишивки зумовлений матеріалами і швами (технікою вишивання).
Етнографи підмітили, що мотиви взорів низинкових гуцульських сорочок нагадують смереки. Люди жили в певних кліматичних умовах, залежало від того, холодно чи тепло, в якому приміщенні жили. Одяг і декор був доцільний, зумовлений різними чинниками.
Регіональні особливості вишиванок
Якщо говорити про характерні для тієї чи іншої місцевості вишиванки, треба починати зі швів. Тетяна Куцир наголошує, що визначальним у вишитті був не узор, а шов і полотно, на якому вишивали. Наприклад, вишивка по брижах (складках) характерна для Бойківщини, Покуття, Лемківщини. На інших територіях вона зустрічається рідше. На східному Поділлі є схожий варіант, але там не по складках, а саму цю тканину набирали в такий спосіб на нитки, щоб стягнути і отримати візерунок.
Бойківська вишивка відносно проста. Для неї характерні різні кривульки, узори на брижах на основі ламаної лінії. Немає повністю зашитого рукава, вони ощадно оздоблені. Тобто вишиття на брижах – це конструювання: ти шиєш і прикрашаєш водночас.
Бойківська вишивка (фото Тетяни Куцир)
Лемківщина була економічно багатшою територією, її мешканці їздили на заробітки. Тому сорочки шили з купленого попліну, але додатково оздоблювали вишивкою. Дорожчі тканини у них були і на спідниці. Більше декору купленого, менше вишивки.
Одяг Лемківщини (фото Тетяни Куцир)
Гуцули теж жили заможно. Їхні вишивки мають більше кольорів, але вони відрізнялися по різних громадах. Космач – в помаранчевих, червоних кольорах, хрестикові орнаменти, які розсипаються, як в калейдоскопі. Уставкові взори мали свою назву – княгиньки, які вишивали на весілля, сливові. Ворохта – синьо-фіолетово-чорна і там вже шов низинка. Можна простежити європейські впливи: вишиті троянди. Косів крученим швом вишивав кружальця. Верховина – це вишивка по білому, мережки, з делікатними вкрапленнями кольору.
Схожа історія на Покутті. Цей регіон має три великі групи. Городенка – це червоні кольори, багаті обгортки, в яких не походиш по горах, повністю зашиті рукави, багато витканих елементів вбрання. Снятинщина вишивала і червоними, і чорними нитками, використовували низинку кафасор, як на сусідній Буковині. Сорочки вишиті білим по білому, делікатні. Коломийщина має багато низинки, кожен елемент іншого кольору, чергуються червоний, зелений і синій.
Покутська сорочка (фото ZAXID.NET)
Опілля (майже вся Львівщина) майже не мала домотканних елементів вбрання, тут було багато промислової тканини. Городок мав свою унікальну вишивку з характерним швом на основі петелькового, яким прокладаються так звані вужики або ланцюги (драбинка). Вони були червоні або поєднання червоного і білого. Над ними і між ними розміщували місяці і півмісяці, які виконувалися гладдю по контуру, серединка могла бути чорною. Могли вишивати галузки. Швом оздовлювали уставку, манжет і комір.
Городоцький шов (фото Тетяни Куцир)
Яворів мав багато схожого на Городоччину, в обох районах були бавничики – жіночий головний убір, який складався з тканини, що накладалася на картонку, і покривався зверху хусткою, вишиті гладдю зубчастими мотивами, з ромбиками або косим хрестом. Яворівщині притаманні квіткові мотиви, вільне трактування троянд, вишиті гладдю по контуру. Але були і хрестикові квіткові композиції. Характерна гама домінантного червоного із вкрапленнями жовтих, зелених, синіх. Було багато білого і на противагу – яскраві кабат чи хустка. Хустку ділили на квадрати і в кожному з них вишивали ягідку, квітку.
Вишиванки Яворівщини (фото Тетяни Куцир)
Жовківщина і Кам’янка-Бузька – опільська вишивка із впливами подільської. Тут зустрічаються квіткові мотиви, схожі до взорів західного Поділля. Суцільна неширока смуга із геометричними рослинними мотивами. Червоно-сині, червоно-чорні кольори. Оригінальний крій сорочок з дуже широкою пазухою.
Жидачівщина належить до підгірської смуги (вже не Опілля, але ще не бойки), там вдало поєднували вишивку із ткацтвом. Стилізовані рослинні орнаменти, насиченість, концентрованість узорів. На уставці геометричний взір, а відразу підуставковий і пазуха – рослинний, і воно гарно поєднується.
Жидачівська вишивка імітує ткацтво (фото Тетяни Куцир)
Сокальщина вже належить до Волині. Хоча волинські кольори червоні, але Сокальщина вишивала чорні сорочки із хрестиковими галузками і геометричною композицією. Делікатна графіка.
Сокальська вишиванка (фото Тетяни Куцир)
Поділля. Західне – уставка геометрична, а рукав рослинний, геометризований орнамент. Відома чорна борщівська сорочка, але були і в червоному кольорі, й іншими швами. Східне Поділля має дуже розмаїті техніки. У селі Ободівка вирізування жовтими нитками, а в сусідньому селі вже характерна низинка. У цьому регіоні дуже добре відчуття орнаменту, спільний ритм, техніка. Традиція, яка йшла від інших швів, зберігалася і в хрестику також.
Полісся шило сорочки з розрідженого льону технікою занизування і заволікання. Шов імітує ткацтво, взори геометричні або рослинні, але сильно геометризовані. Поєднання білого і червоного: червона нитка по білому полотні. Цей регіон багато ткав, відповідно вишивка імітує ткацтво. Поліщуки використовували не льон-довгунець, а льон лущик, який давав дуже тонке і довге волокно, з якого виходили серпанкові тканини. Їх прикрашали ткацтвом.
Вишиванки Полісся (фото Тетяни Куцир)
Волинь теж практикувала червоні кольори, але там вже щільніший льон, відповідно, це впливало на техніку. Для Волині характерні розлогі квіткові чи геометричні композиції, вишиті хрестиком із домінантою чорної барви, більш натуралістично потрактовані квіткові мотиви вишивали у червоно-чорній гамі. Чоловіча волинська сорочка – це гладь, інколи у поєднанні з хрестиком із характерним мотивом «рожі».
Волинські вишиванки (фото Тетяни Куцир)
Буковина перегукується з румунськими традиціями. Але румунська вишивка дрібніша. Стебнівковий шов прокладав основу. Чорний контур визначав візерунок, а наповнення могло бути різним – червоне, бордове із золотом. Рукав кольоровий. У 20-30-х роках були поширені квіткові композиції, вишиті гладдєвим швом качалочка. Це вже була не уставкова сорочка, а тунікоподібна хлоп’янка, яка шилась в перекидку з вирізом на горловині і зав’язками позаду, мала прямі широкі рукави.
Буковинська сорочка (фото Тетяни Куцир)
Закарпаття дуже неоднорідне. Там проживають і лемки, і гуцули, і бойки, і відчутні угорські впливи. З-посеред інших виділялася вишивка з непритаманними для інших українських територій барвами, наприклад, коричневим чи фіолетовим.
Закарпатська вишивка (фото Тетяни Куцир)
Наддніпрянщина шила рахованою гладдю чи набируванням, якими прокладали ромб з різноманітними завершуванням, доповнювали червоно-чорним, є відсилання до ткацтва. Такі шви чомусь зараз не використовуються. Території, які мали промислові матеріали, мали менше вишивки, щедріше оздоблювали домотканне полотно. Тому Чернігівщина, Полтавщина багатша вишивкою, ніж Київщина. На Черкащині вишивали мережкою шабак. Мотиви великі, виразні, білим по білому, червоним. Дніпропетровщина мало досліджена, мало відомо про її вишивку. Хоча Дмитро Яворницький назбирав великий спадок, але в експозиції музею сорочки не виставлені. Очевидно, це була вишивка білим по білому, багато мережок.
Чернігівщина використовувала підсинені нитки, найбільше білих, поєднувала білі з червоними. Техніка – рахована гладь з вирізуванням. Створюють враження ажурності, легкості. Там затримались впливи козацьких вишивок і східні мотиви теж можна знайти. У їхніх сорочках поле рукава ширше. В нас робили вужчі, бо було розраховано на те, що зверху має бути одяг.
Чернігівська сорочка (фото Тетяни Куцир)
На Донеччині і південній Слобожанщині етнографи під час експедицій в 50-х роках знаходили дуже багато народного в одязі, особливо в сукняному було найбільше українських впливів. Однак зараз у їхніх музеях переважно брокарівські вишивки, хрестик, троянди. Що було до них, ще треба досліджувати. Південь також важко вивчати. Однозначно там був перетин культур з болгарами, татарські впливи.
Про символи давні і сучасні
Зараз люди люблять шукати символізм, якісь зашифровані обереги у вишивці або навпаки закодовувати ці обереги, імена, цілі фрази, символи і переводити їх у хрестик. Насправді, пошуки оберегів, каже Тетяна Куцир, – це вже історія нашого часу. Дослідники найдавніших сорочок, ще Київської Русі, із символів називали тільки ромб. У давніх кручених швах важко виділити мотив, це швидше техніка, ніж символізм.
Для наших предків сама вишиванка вже була оберегом. Коли жінка вишиває сорочку, це не робиться швидко, вимагає і фізичних, і емоційних зусиль. Чи для дитини, чи чоловіка – вона закладає у неї щось добре, тому це вже оберіг. Для цього достатньо було шва, і якщо він був червоний, то вже захищений від злих духів.
Сама вишивка була оберегом для українців, без додаткових символів.
«Символи творилися самими людьми. Якщо людина хотіла щось вишити, вона брала і вишивала. На старих гуцульських чоловічих сорочках можна знайти ініціали власника, зображення зайчика, велосипеда», – каже Тетяна Куцир.
Однак, міфотворчість і нові символи іноді можуть бути корисними, вважає мистецтвознавиця.
«Якщо є суспільний запит, то буде і відповідь на нього. Є запит на певні зображення, які виглядають атракційно, хоч вони можуть не мати художньої цінності. Ми зараз хочемо вишити байрактар чи БТР, то вишиваємо. Це теж оберіг в час війни, який декларує не тільки захист, але й готовність до дій», – пояснює науковиця.
«Беруть рушник зі стіни і шиють з нього сорочку»
Гірша проблема, вважає Тетяна Куцир, що ми маємо справу із браком смислів у нашому сьогоденні, аніж з наповненістю цими смислами вишивки.
Масовою і безглуздою є тенденція перешивання рушників на сорочки.
«Рушники – це взагалі пізня традиція. Вони призначені для прикрашання інтер’єру, ікон, це 20-30-ті роки XX ст. А ми беремо рушник, який мав прикрашати стіну, і шиємо з нього рукав сорочки. Та ще й продукуємо цей килимовий взір, як це роблять сучасні дизайнерки. Це не продовжує традицію української вишивки, воно здешевлює наш спадок», – зазначає дослідниця.
А ще, додає, будь-що вишите в Україні ми називаємо українською вишиванкою, робимо її максимально еклектичною і непривабливою.
Іноді через незнання шиють парні сорочки і на жіночу беруть взір з чоловічої. У них структура орнаменту інша, бо чоловікам прикрашали пазуху. Жіночі не було сенсу оздоблювати там, ця частина було прикрашена намистом чи кептарем. Тому більше оздоблювали рукав. А на рукаві і пазусі орнамент іншої структури.
Якщо ми хочемо, щоб наша традиція жила, ми маємо адаптувати давню вишивку під той одяг, в якому ми ходимо. Нам треба пристосувати її до сучасного побуту, щоб у ній було зручно і комфортно.
«Будь-яка традиція розвивається. Якщо не розвивається, вона консервується і помаленько вмирає. Зараз дуже мало інтерпретацій традиційної вишивки. Є брокар, маки, колоски, синьо-жовті візерунки, килимова вишивка, взори зі схем DMC від царя гороха. Або схеми з журналу “Радянська жінка” чи карта України з регіональними взорами. Їх щороку тиражують напередодні свята. Насправді їх взяли з книжок 80-х років, в одній з яких зазначено, що вона демонструє можливості соціалістичного розвитку. А ми тепер беремо звідти взір і кажемо: ось українська вишивка», – справедливо обурюється мистецтвознавиця.
Популярність вишиванок у наш час пояснюється згуртованістю, консолідацією українців в час війни, як і в 20-30-х роках XX ст., коли зростала національна свідомість. Тоді під впливом романтичної течії сер. XIX ст. люди йшли у села і шукали народних традицій. На фотографіях того часу видатні українці часто були у вишиванках, хоча це зовсім не означало, що вони ходили в них щодня чи одягали на всі свята. Це була декларація: ми не просто мешканці якоїсь території, ми – українці. У такий спосіб вони заявляли про свою національну приналежність.
Щоб зберігати давні традиції, треба популяризувати власне давню українську вишивку, а не все вишите в Україні. Ми маємо іти від основ, відшивати давні зразки і якось їх осучаснювати. Щоб знати, які саме вишивки є питомо українськими, варто користуватися академічними виданнями: наприклад, записками НТШ, Катерина Матейко «Український народний одяг», Раїса Захарчук-Чугай «Народна вишивка західних областей України».
Фото ZAXID.NET та Тетяни Куцир з Музею етнографії та художнього промислу (площа Ринок, 10)
За матеріалом : https://zaxid.net/ukrayinski_vishivanki_ornamenti_davni_simvoli_za_regionami_n1563641
Квітень
Брати Капранови народилися 24 липня 1967року в Дубоссарах (нині — Молдова).
Дитинство минуло в Очакові Миколаївської області, там же у 1984 році вони закінчили середню школу. Української мови у школі не вивчали. Окрім загальноосвітньої, закінчили ще спортивну (греко-римська боротьба) та музичну (фортепіано) школи.
Вищу освіту здобували в Уральському політехнічному інституті (Свердловськ, РФ) та Московському енергетичному інституті за фахом «Технічна кібернетика».
1988 року одружилися з сестрами-близнючками (нині — вони є власницями туристичної фірми) та переїхали до Москви. Мають синів та доньку. Працювали у фармацевтичному та виноробному бізнесі.
4 вересня 2019 року брати Капранови створили свій YouTube-канал «імені Т. Г. Шевченка», на якому розповідають про історію України.
З 24 лютого 2022 року, з початку російського вторгнення в Україну, письменники брати Капранови боролися з окупантами зі зброєю в руках в лавах полку «Азов», захищаючи Київщину. Згодом повернулися до цивільного життя та активно розвивали свій канал про історію.
16 квітня 2024 року Дмитро Капранов помер. 18 квітня 2024 року відбулося відспівування у Михайлівському золотоверхому соборі міста Києва.
.JPG){kind=link}
Початок видавничої діяльности
На початку 90-х у Москві організувався потужний український діаспорний рух.
Брати Капранови в цей час видавали московську українську газету «Тинди-ринди» та журнал української фантастики «Брати». У той період, 1993-го року, познайомилися з майбутнім російським президентом Путіним. «Тоді він був у Собчака не те що підмітайлом, але ходив за ним із валізою», — згадував Віталій.
Тоді ж почали писати свою першу книжку «Кобзар 2000». Капранови працювали над цією книжкою 10 років, а завершили роботу вже 1998 р. у Києві, адже вирішили повернутися в Україну, бо за кордоном їм не особливо усміхалася перспектива самореалізації.
Опинившись у Києві в час книжкового «голодомору» (1998 р.), Капранови не змогли видати свою книжку, тому вирішили самі стати видавцями.
Перший книжковий проєкт Капранових — каталог книжок поштою «Книгоноша».
У 1998 р. році брати Капранови зібрали з усіх видавництв усі книжки українською мовою, які були на складах, — незалежно від року видання. Таких книжок набралося 600 назв, усі вони ввійшли до першого каталогу (1998 р. в Україні існувало лише 600 назв книжок українською мовою, що засвідчено документально).
1999 р. Капранови разом із телеканалом «1+1» та шоколадом «Корона» організували перший конкурс української гостросюжетної літератури «Золотий Бабай». Переможцем став роман Василя Шкляра «Ключ».
Діяльність видавництва «Зелений пес»
2000 р. стартувало видавництво «Зелений пес», яке очолили Віталій та Дмитро.
Першою книжкою став роман Леоніда Кононовича «Я, зомбі».
2001 р. вийшов «Кобзар 2000» братів з ілюстраціями Владислава Єрка. «Кобзар 2000» мав непоганий відгук і перевидавався вже 5 разів.
Сьогодні видавництво «Зелений пес» видає понад 60 назв українських книжок щороку.
2007 року Капранови виступили ініціаторами Надзвичайних Зборів «Україна — зона культурного лиха». Результатом Зборів стало проголошення України зоною культурного лиха, також було висунуто ряд вимог та пропозиції до влади для покращенню ситуації.
З 2009 року Брати Капранови є кураторами культурної програми ярмарку «МЕДВІН: Книжковий світ»
21 березня 2016 року Брати Капранови презентували свій новий роман «Забудь-річка».
Політична позиція
З 24 лютого 2022 року, з початку російського вторгнення в Україну, письменники брати Капранови боролися з окупантами зі зброєю в руках у Києві в лавах полку «Азов». Дмитро та Віталій заявили, що Київ вистоїть і жодних компромісів із Росією не буде.
https://uk.wikipedia.org/wiki/Брати Капранови
Нові надходження
Фонд бібліотеки було поповнено новими науковими та науково-методичними розробками викладачів коледжу:
Книги та посібники, підготовлені викладачами,
передані до бібліотеки
Атмажов С.В.
- Конспект самостійного вивчення освітніх компонент «Правила та безпека дорожнього руху», «Правила дорожнього руху», «Правила безпеки дорожнього руху». – 2023.
- Конспект лекцій з освітньої компоненти «Двигуни внутрішнього згоряння». – 2023.
Гриценко Н.Г.
- Складська навантажувальна техніка. – 2023.
- Спеціалізований рухомий склад. – 2022.
- Автоматичні засоби управління дорожнім рухом. – 2020.
- Організація автомобільних вантажних перевезень. – 2018.
- Технічна експлуатація автомобілів. – 2018.
Жуковська В.В.
- Виконання та читання складних креслеників. – 2021.
- Машинобудівельне креслення. – 2023.
- Правила нанесення розмірів на робочих кресленнях. – 2023.
- Глосарій. До навчальної дисципліни «Креслення», «Нарисна геометрія та інженерна графіка». – 2022.
Зайцева Г.П. (у співавторстві)
- Механічне оброблювання на металорізальних верстатах. – 2018.
- Технологія виробництва автомобілів і тракторів. – 2014.
Залєвська А.А.
- Автоматизація виробництва: завдання для діагностики якості знань. – 2023.
- Практикум з матеріалознавства та технології конструкційних матеріалів. – 2023.
Кочанас О.В.
- Вступ до спеціальності автомобільний транспорт. – Одеса: Атлант, 2018.
- Автоматичні коробки передач: конструкція, ремонт, технічні характеристики. – 2019.
- Основи технології ремонту автомобілів: конспект лекцій. – 2023.
- Методична розробка до публічної лекції у гуртожитку. Цикл лекцій: метри, корифеї, винахідники автомобільного транспорту. – 2023.
- Пневматичні системи та компоненти сучасних автобусів: конспект лекцій. – 2020.
- Методичні вказівки для самостійної роботи з будови автомобілів та тракторів. – 2023.
Стойкова А.О.
- Розв’язання математичних задач прикладного змісту, як засіб формування практичних компетентностей студентів І-ІІ курсів : методична розробка з математики. – 2023.
- Розв’язання рівнянь, що містять параметри: методична розробка з математики. – 2023.
Чернега Т.П.
- Словник термінів технічної механіки. – 2020.
- Глосарій з інженерно-комп’ютерної графіки. – 2021.
- Навчальний посібник з нарисної геометрії та інженерної графіки з теми: «Аксонометричні проекції». – 2020.
- Методичні рекомендації до практичної роботи з предмету «Інженерно-комп’ютерна графіка» за темою «Виконання контуру деталі із сполученням». – 2023.
Чудак С.І. ( у співавторстві)
- Українська мова: навчально-практичний посібник для студентів ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації. – 2013. Частина І.
- Українська мова: навчально-практичний посібник для студентів ВНЗ І-ІІ рівнів акредитації. – 2014. Частина 2.
- Навчально-практичний посібник з української мови (за професійним спрямуванням) для студентів ІІІ курсу закладів фахової перед вищої освіти. – 2021.
Березень
ВИСТАВКИ У ЧИТАЛЬНОМУ ЗАЛІ:
200 років
від дня народження
К.Д.УШИНСЬКОГО
“Ні, я українець! “
Костянтин Ушинський
«У кожного народу своя особлива національна система виховання, своя особлива мета й особливі засоби в досягненні цієї мети.»
К.Ушинський
Видатний український педагог, правник, науковець, Костянтин Дмитрович Ушинський народився 2 березня 1824 р. в м. Тула (Російська імперія). За іншою версією – 3 березня 1823 р. в с.Богданівка Глухівського повіту на Чернігівщині.
Батько, Дмитро Григорович — дрібний поміщик з дворян, підполковник російської армії, а згодом – викладач у кадетському корпусі. Задовго до скасування кріпацтва відпустив своїх селян на волю. Якийся час служив у Тулі, потім родина переїхала до Полтави, а 1832 р. батька призначили суддею до Новгород-Сіверського (Чернігівщина). Тут мешкали у невеликій заміській садибі на березі Десни.
Мати К.Ушинського, Любов Степанівна Гусак-Капніст, походила з відомого українського шляхетського роду. Саме вона займалася вихованням і початковим навчанням сина, прищепила йому любов до читання.
210 років
від дня народження
Т.Г.ШЕВЧЕНКА
ВІДКРИТТЯ ЧИТАЛЬНОГО ЗАЛУ ПІСЛЯ РЕМОНТУ
Запрошуємо відвідати!
Лютий
До дня Гідності і Свободи.
День пам’яті Небесної сотні
Минуло 10 років від дня подій Революції Гідності, яка розпочалася у листопаді 2013 року і закінчилися перемогою Майдану 20 лютого 2014 року..
21 листопада студенти і група людей, які співчували руху за Європейське майбутнє України, пройшла мирним маршем Київськими вулицями до Майдану і Європейської площі.
Гасло їхнє було «Україна – це Європа». Вони виступили проти згортання руху до Європи.
24 листопада відбулась друга мирна акція. Люди виходили сім’ями, з дітьми, цілими колективами. Принципова позиція демонстрантів – відсутність партійних прапорів. Прапори України та Євросоюзу. Людей було настільки багато, що вони не вміщалися на Майдані і зайняли прилеглі території.
Резолюція акції – стояти до 29 листопада до завершення Вільнюського саміту Євросоюзу, на якому Україні пропонували підписати документи при асоціацію з Євросоюзом.
Початком студентського Євромайдану можна вважати 25 листопада. 2 тисячі студентів різних ВНЗ вийшли на Майдан у Києві. В ніч з 29 по 30 листопада на Майдані залишилась ночувати група приблизно 200-400 людей. Це була мирна акція. Для придушення протестів на той час у Київ прибуло 1300 силовиків з регіонів. З них 300-400 зі зброєю посунули на беззбройних студентів.
На ранок про це дізналась вся країна. «Досить терпіти свавілля влади» – під цим гаслом люди вийшли на Майдан і за дуже короткий термін майдан перетворився на маленьке містечко у місті Київ.
Ніхто не очікував, що проллється кров.
Але у лютому влада вирішила покінчити з Революцією гідності. В Київ було стягнуто силовиків з усієї України. Місто заблоковане, автобуси, машини і потяги зупиняли на кордонах міста і не пропускали людей на підтримку Майдану. 18 лютого «Беркут» і ті тушки пішли у наступ. Снайпери відкрили вогонь по беззбройним людям. Почали гинути люди. За три дні загинуло більше 100 протестувальників. Тисячі отримали поранення. Але допомога прорвала кордони і прийшла на розстріляний Майдан і стала поряд с тими, хто вже майже втратив надію. Ряди поповнилися і влада злякалася. Янукович втік і люди святкували Перемогу Майдану.
Але… Сотня загиблих…
У БІБЛІОТЕЦІ відбулися заходи до дня пам’яті Небесної сотні. О 12 годині у холі адміністративного корпусу звучала музика До дня пам’яті.
У 4 групах пройшли виховні години пам’яті.
Січень
Відзначення днів народження поетів Василя Стуса і Василя Симоненка
В холах на стендах (Тираспольська 6 та Старопортофранківська ) розміщено інформацію про поетів.
6 січня народився борець за незалежність України та поет Василь Стус
6 січня 1938 року, у селі Рахнівка Вінницької області народився український поет, громадський діяч та борець за незалежність України Василь Стус. Він був одним з найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників.
Стус усе своє життя виступав за збереження та розвиток української культури. Радянська влада заборонила його творчість та замордувала у таборах за незламність духу.
Схилились осокори до води, на шум єдиний в лісі. Яр вирує, а осінь день, як повечір'я, чує. Кружляє лист в передчутті біди.
– Листопад 1962
Василь Стус виріс на Донбасі, працював вчителем. До Києва переїхав, щоб вчитися в аспірантурі. 4 вересня 1965 року, на показі стрічки “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова поет долучився до спонтанної акції протесту проти репресій радянської влади. За це його відрахували з аспірантури.
Після цього Стус став одним з найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. У 1972 році його засудили за антирадянську агітацію до п’яти років в’язниці та трьох років заслання. Звільнили Стуса у 1979 році, але його погляди після цього не змінилися.
Вже через рік його знову затримали та засудили до 10 років в’язниці та п’яти років заслання. На жодному з судилищ Стус не зрадив ні друзів, ні Україну, ні своїх поглядів. Він рік просів в одиночній камері. Наприкінці серпня 1985-го в карцері Стус оголосив голодування, і за тиждень, у ніч з 3 на 4 вересня, помер.
Поховали поета на табірному цвинтарі у селі Борисово Чусовського району Пермської області. У листопаді 1989 року Стуса перепоховали в Києві на Байковому кладовищі. У 1990 році Пленум Верховного суду УРСР і судова колегія по кримінальних справах Верховного Суду УРСР посмертно реабілітували поета. 26 листопада 2005 року йому посмертно присвоїли звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
У поета Василя Стуса була найскладніша доля серед поетів-шістидесятників. Його життєвий шлях є надзвичайно болючим та трагічним. Творець був переконаний в тому, що українська культура повинна жити, розвиватись і процвітати. Через це він зазнавав жорстких репресій з боку радянської влади. Після чого, більшість його творів були заборонені та знищені.
Найвідомішими збірками є «Час творчості» та «Палімпсести». Там описуються його почуття, емоції та життя в тяжкі радянські часи. На жаль, до наших днів дійшли не всі твори, через те, що деякі з них було назавжди ліквідовано.
Василь Стус був учасником дисидентського руху та акції протесту у київському кінотеатрі «Україна». Сильна любов до української держави мотивувала творця боротися. Але останнє ув’язнення поета призвело до його смерті. За попередньою версією у Стуса зупинилося серце. Один з його товаришів свідомо припускав, що скоріше за все, смерть відбулася від ударів наглядачів. Саме у в’язниці, де перебував поет, було знищено більш ніж 300 його віршів. Через палку любов до рідного краю, батьківщини та творчості його доля була дуже трагічною. Але такі діячі назавжди залишаться в пам’яті українського народу як справжні борці за свободу і справедливість.
Людина флюгер. Так. Людина флюгер. підвладний вітрові, а не собі. Я знаю? Може, бог чуттями править. чуттями править, може, дика товч ще не оговтаних бажань людських. А ти живеш навпомацки — і тільки. Самопізнання — самозагасання. Триматися у власному сідлі — такі химери юності, що шкода і часу і себе і бога — теж. І вже. Вкипіла під ногами магма,й стверділа товщ і магма почувань, і прагнення стверділості — повтори. …А змучений повторами, натрудиш з’ятрілу душу. І нема тоб рятунку: прохромити твердь змертвілу І в море неспокійно увійти, щоб борсатися і, немов вітрило порожне, виповнитись шалом дня і вже покореному, поріднитись з безумством світу білого. Пливи і погинай, заблукане човенце. Як здумано життя чуттями править. Зухвало як — цуратися душі і навертати й повнитись. І вічно летіти в сонмі самопочезань. У тридцять літ ти тільки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвім світі. І нема нікого окруж. Ти тільки сам. І — мрець єси. Хіба що так: недозволенний простір живого духу кличе самосмерть подобою життя. Це — на початку. А далі вже — й убійництвом. Проте природа розправляється простіше. Бо плоть твоя сплюндрована до тебе І дух тобі спотворили давно. Поневажаю індивідуальність — справіковий набуток лихоліть. Отож — бреди назад. І скільки сили простуй назад. Бо тільки там життя — ще до народження. Із світу імітацій — вповзи у кожну з вимінених шкур. Простуй назад — в народження вертайся, де щастя глупства, смороду і тьми, І там витворюй рай. Там так і треба: людина має спати — отже й спить, белькочучи якісь слова спросоння. Земля укрилась панцирем, немов стара, давно оглухла черепаха, а ти на ній, мов кузочка мала що творить сталий світ на збіглій хвилі. Нівроку, відмолоджується смерть.
https://uk.wikipedia.org/wiki/Стус_Василь_Семенович
https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/sichen/6/1938-narodyvsya-poet-i-dysydent-vasyl-stus
На голос шістдесятника Василя Симоненка поспішала молодь…
Майбутній поет народився 8 січня 1935-го в селі Біївці, що розкинулося у мальовничому куточку Черкащини. Батька йому замінив дід. Хлопчина дуже любив і поважав матір – просту сільську жінку, яка мала добре серце і ніколи не сварила сина, що той замість того, аби вчити уроки, читав книжки.
Навчався в кількох школах у сусідніх селах. Дорога до них була для нього мукою, тому через багато років у новелі «Дума про діда» Симоненко так згадуватиме ці дороги: «Я ходив тоді у восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги».
Маючи відмінні знання, Симоненко вступив у 1952 році до Київського університету імені Тараса Шевченка. На факультеті журналістики разом із ним навчалися хлопці, імена яких незабаром знатиме вся Україна: Юрій Мушкетик, Борис Олійник, Микола Сом, Валерій Шевчук. Уже в студентські роки захопився написанням віршів, відвідував літературну студію. Непомітно пролетіли роки навчання, кар’єру професійного журналіста Василь розпочав у обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», а пізніше працював власним кореспондентом «Робітничої газети» в Черкаській області. Тут, на берегах Дніпра, зустрів і майбутню дружину Люсю.
Писати вірші почав ще студентом. Проте за життя поета вийшла друком лише одна збірка – «Тиша і грім». Друга побачила світ тільки після його смерті. Олесь Гончар вважав Василя «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко – «поетом із Шевченкових долин». А Василь Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само».
Один із найвідоміших віршів «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За змістом, духовним наповненням, це заповіт поета усьому українському народові: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Саме ці знамениті слова викарбувані на пам’ятнику Симоненку в Черкасах. Друга частина цієї поезії, покладена на музику А. Пашкевича, стала відомою піснею і лунає як гімн синівської любові до рідної землі.
Навесні 1960 року в Києві засновано Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом із Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав Україною, як визнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими, які б унеможливили в майбутньому реставрацію сталінщини на рідній землі.
Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом із Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його ініціативою тоді ж написано і відправлено до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали. Звісно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нахабно убієнними.
Бурхлива громадська діяльність Симоненка не могла лишитись непоміченою «компетентними органами» – КДБ Української РСР. Ось запис, який молодий поет зробив у щоденнику 3 вересня 1963 року:
«Друзі мої принишкли, про них не чути і слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими… знущаються з віршів. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що у квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»…
…Літо 1962 року: на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звісно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення. Побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці раптом ніби показилися – вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції й жорстоко побили. Через те, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття – невипадкове. Відтоді почало погіршуватися здоров’я поета.
Із весни 1963-го хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню. Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз – рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно. Помер у ніч проти 14 грудня.
Упродовж п’ятнадцяти років забороняли видання творів Василя Симоненка: підготовлене видавництвом «Молодь» «Вибране» поета «розсипали й по-живому шматували». Із неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося «пробивати» у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964 р.), збірку новел «Вино з троянд» (1965 р.), «Поезії» (1966 р.), «Лебеді материнства» (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.).
У 1995-му Василеві Симоненку посмертно присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка.